Читать онлайн книгу "Зов Кткулху. Шепотун у пітьмі"

Зов Кткулху. Шепотун у пiтьмi
Говард Фiлiпс Лавкрафт


«Шепотун у пiтьмi» – повiсть американського письменника Говарда Фiллiпса Лавкрафта, яка належить до циклу «Мiфи Ктулху». Так само як i розповiдь «Колiр з iнших свiтiв», вона поеднуе у собi елементи жахiв та науковоi фантастики.

У повiстi вперше згадуються Мi-Го – раса розумних iнопланетних грибiв.

Розповiдь йде вiд iменi Альберта Н. Вiлмарта, викладача лiтератури Мiскатонiкського унiверситету в Аркгемi, штат Массачусетс. Пiсля того, як у мiсцевих газетах з'явилися повiдомлення про те, що внаслiдок небувалоi повенi у штатi Вермонт багато мiсцевих жителiв бачили в рiчках тiла дивних створiнь, Вiлмарт виявляеться втягнутим у суперечку щодо iстинностi та значення таких свiдчень. Сам Альберт ставиться до цих розповiдей вкрай скептично i вважае, що всьому виною старi мiсцевi легенди про монстрiв, якi нiбито мешкають десь серед гiр i викрадають людей, якi насмiлилися наблизитися до iх територii.

Незабаром пiсля цього Альберт отримуе лист вiд Генрi Вентворта Еклi – самотнього вченого, який живе на фермi поблизу мiстечка Тауншенд, штат Вермонт. У цьому листi Еклi стверджуе, що мае докази, якi остаточно можуть розвiяти всi сумнiви Вiлмарта щодо реальностi iснування цих тварюк. Мiж Еклi та Вiлмартом зав'язуеться жваве листування, в якому вченi обмiнюються знайденими вiдомостями та розповiдями про контакти позаземноi раси з людьми, про таемнi секти та поклонiння iншим iстотам, таким як Ктулху та Ньярлатхотеп, який, «набувши людськоi подоби, одягне воскову маску та мантiю, яка буде приховувати»…

Іншi вiдомi твори Говарда Фiллiпса Лавкрафта: «У горах божевiлля», «Сни у вiдьминому домi», «Жах у Ред Хуцi», «За пеленою часу», «Морок над Інсмутом», «Алхiмiк», «Реанiматор», «Із забуття», «Азатот», «Поклик Ктулху», «Коти Ултара», «Жахiття Данвiча», «Прокляття мiста Сарнат», «Фестиваль», «Срiбний ключ», «Іншi боги», «Чужий», «Храм», «Картина у будинку», «Покинутий дiм», «Жахливий старий», «Склеп», «Дагон», «За межами», «Що приходить iз мiсяцем».





Говард Лавкрафт

Шепотун у пiтьмi





Роздiл 1


Вiдразу скажу, що нiякого конкретного, вiзуально засвiдченого жаху я тодi не побачив. Сказати, що причиною мого вчинку був психiчний шок – тобто що саме вiн став тiею останньою краплею, яка спонукала мене вискочити з будинку Еклi i всю нiч стрiмголов мчати без зупинок мiж диких куполоподiбних гiр Вермонта на реквiзованому автомобiлi – означало б проiгнорувати очевиднi факти мого тодiшнього «досвiду». Дарма, що я був вельми здивований доказами та теорiями Генрi Еклi, я був також глибоко вражений речами, якi бачив i чув особисто, хоча навiть зараз я не можу сказати однозначно, чи був я правий чи неправий тодi, зробивши тi жахливi висновки. Зрештою, зникнення Еклi нiчого не доводить. У його будинку слiдчi не знайшли нiчого незвичайного чи пiдозрiлого, окрiм хiба що слiдiв вiд куль у дворi та ще кiлькох дивних отворiв у будинку. Можна було припустити, що вiн просто вийшов прогулятися серед гiрських схилiв i не повернувся додому. У будинку не було жодних ознак присутностi когось, крiм, власне, самого Еклi, та й вiд тих жахливих цилiндрiв i приладiв у його кабiнетi не залишилося i слiду. Те, що вiн смертельно боявся тих масивних, густо вкритих лiсом гiр i незлiченних гiрських потокiв, якi гiпнотично дзюркотiли десь у далинi (хоча вiн i вирiс у цiй мiсцевостi й мав би звикнути до них), теж не мало нiякого значення, адже тисячi людей схильнi до подiбних патологiчних страхiв. Бiльш того, причиною його дивних вчинкiв i побоювань щодо цих гiр могла бути просто його ексцентричнiсть.

Наскiльки менi вiдомо, все почалося з небувалоi повенi у Вермонтi 3 листопада 1927 року. У той час, як i, власне, зараз, я викладав лiтературу в Мiскатонiкському унiверситетi в Аркгемi, штат Массачусетс, i захоплювався вивченням фольклору Новоi Англii. Незабаром пiсля повенi, серед рiзноманiтних повiдомлень про негаразди, страждання i надання допомоги постраждалим, якими ряснiли газети, почали з'являтися дивнi iсторii про те, що мiсцевi жителi бачили у рiчках тiла дивних створiнь. Серед багатьох моiх товаришiв виникли гарячi дискусii стосовно цих дивних «знахiдок», тому вони звернулися до мене з проханням пролити свiтло на це питання. Зiзнаюся, менi було приемно дiзнатися, що мое тяжiння до фольклору сприймалося ними серйозно, тому я робив усе, що мiг, щоб розвiяти всi цi дикi чутки та вигадки, якi, як менi здавалося, були породженi старими забобонами мiсцевих селюкiв. Мене навiть потiшило те, що деякi освiченi люди наполягали на тому, що в основi цих чуток можуть лежати якiсь, нехай туманнi та перекрученi, але факти.

Випадки, про якi менi розповiли, були в основному взятi з газет. Хоча одна iсторiя мала усне джерело i була описана моему друговi у листi вiд його матерi з Гардвiку, штат Вермонт. Всi цi iсторii розповiдали по сутi одне i те саме, едине, як я для себе вiдмiтив, у них фiгурували три рiзнi мiсця подiй: рiчка Вiнускi бiля Монпелье, рiчка Вест-Рiвер в окрузi Вiндем (одразу за Ньюфейном), i Пассумпсiк в окрузi Каледонiя (на пiвнiч вiд Лiндонвiля). Звичайно, згадувалися й iншi мiсця, але аналiзуючи всi цi iсторii, я зрозумiв, що всi вони так чи iнакше пов'язанi з цими трьома. У кожному з випадкiв сiльськi жителi повiдомляли про те, що бачили одну або кiлька загадкових i страшних iстот у бурхливих рiчках мiсцевих гiр, якi зазвичай люди намагалися обходити стороною. Цi випадки все частiше стали пов'язувати з первiсним, напiвзабутим «циклом» зi старих легенд, якi розповiдали не iнакше як пошепки i якi пам'ятали лише старожили, а на тлi останнiх подiй всi цi оповiдки отримали нове життя.

За словами очевидцiв, вони бачили (ну, принаймнi вони думали, що бачили) щось, що хоч i було схоже на органiчну форму життя, проте ранiше вони нiчого подiбного не зустрiчали. Звичайно, у той трагiчний перiод знаходили багато людських тiл, змитих смертоносним потоком, але тi, хто описував цих дивних створiнь, були абсолютно впевненi, що це були не люди, не дивлячись на деяку зовнiшню схожiсть у розмiрi та силуетi. Зi слiв очевидцiв, якщо це i були тварини, то невiдомi у Вермонтi. Судячи з описiв, це були рожевi iстоти близько пiвтора метра в довжину, з ракоподiбними тiлами, а на спинi в них було щось на кшталт пари величезних плавникiв або перетинчастих крил з декiлькома зчленованими кiнцiвками; а голова (точнiше те, що зазвичай знаходиться на мiсцi голови) являла собою згорнутий равликом елiпсоiд, вкритий безлiччю коротких вусикiв. Було дiйсно дивним, наскiльки схожими були описи iстот, навiть у повiдомленнях, якi надходили з рiзних регiонiв. Хоча не варто забувати про те, що старi легенди, якi колись активно ходили по всiй цiй гiрськiй мiсцевостi, мiстили докладнi описи монстрiв, що цiлком могло вплинути на уяву оповiдачiв. Я дiйшов висновку, що такi свiдки – у всiх випадках це були наiвнi та не освiченi жителi вiддалених сiл бiля гiрських схилiв – бачили понiвеченi бурхливими течiями та роздутi тiла людей або сiльськогосподарських тварин; а напiвзабутий фольклор надiлив цi жалюгiднi рештки мiфiчними атрибутами.

Стародавнiй фольклор, нехай туманний, алегоричний i значною мiрою забутий нинiшнiм поколiнням, був вельми незвичайним i, вочевидь, пiддався впливу ще бiльш раннiх iндiанських мiфiв i вiрувань. Хоча я нiколи не бував у Вермонтi, я був добре знайомий з мiсцевим фольклором завдяки надзвичайно рiдкiснiй монографii Ілайя Давенпорта, який описуе уснi свiдчення, отриманi вiд найстарiших людей штату, аж до 1839 року. Цiкаво, що цей матерiал повнiстю збiгся з розповiдями, якi я особисто чув вiд людей похилого вiку, якi жили у селищах поблизу гiрськоi мiсцевостi Нью-Гемпшира. Якщо коротко, то легенди розповiдали про приховану вiд людських очей расу жахливих iстот, яка чаiлася десь у вiддалених горах серед густих лiсiв i темних долин, де струмки течуть з невiдомих джерел. Цих iстот рiдко можна було побачити, але свiдоцтва iхньоi присутностi були помiченi тими, хто ризикнув пiднятися в гори вище, нiж зазвичай, або залiзти в глибокi урвища з прямовисними схилами, куди боялися ходити навiть вовки.

У багнюцi бiля струмкiв i на оголених клаптиках землi знаходили дивнi слiди, а ще бачили кола з каменiв, навколо яких була витоптана трава, i цi спорудження були явно рукотворними, а не природними. На схилах гiр також були помiченi печери невiдомоi глибини, входи в якi були закритi валунами, викладеними у певному порядку, тож це нiяк не мiг бути випадковий завал. Бiльш того, такi самi химернi слiди вели до цих печер та iз них – якщо, звичайно, люди правильно визначали напрямок цих слiдiв. А деякi смiливцi зрiдка бачили цих тварюк у сутiнках гiрських долин i дрiмучих лiсiв.

Так, наче нiчого особливого не було в тих iсторiях, проте деталi якось аж занадто збiгалися. Майже всi свiдчення очевидцiв мали кiлька спiльних рис – по-перше, всi описували цих iстот як щось схоже на величезного свiтло-червоного краба з безлiччю нiг i двома величезними крилами, як у кажана. Інодi цi iстоти пересувалися на всiх ногах одразу, а iнодi лише на заднiй парi кiнцiвок, використовуючи iншi кiнцiвки для перемiщення якихось великих предметiв невiдомого походження. Одного разу iх помiтили у великiй кiлькостi: група iстот переходила неглибоку гiрську рiчку, при цьому йшли вони трьома шеренгами в явно дисциплiнованому строю. А ще якось вночi була помiчена тварюка, яка злетiла з вершини вiддаленоi гори та зникла за горизонтом пiсля того, як силует ii величезних крил завис на мить на тлi повного мiсяця.

В цiлому цi створення жили вiдокремлено, далеко вiд людських поселень, хоча часом iх вважали вiдповiдальними за зникнення нерозважливих людей, якi будували будинки занадто близько до деяких долин або занадто високо на схилах певних гiр. Такi мiсця почали вважатися непридатними для життя, i це почуття небезпеки зберiгалося ще довго пiсля того, як причина такоi тривоги була забута. Люди з жахом дивилися на схили та вершини загадкових гiр, хоча вже й не пам'ятали, скiльки поселенцiв безслiдно зникло i скiльки фермерських будинкiв згорiло дотла бiля пiднiжжя цих похмурих зелених вартових.

Однак якщо вiрити прадавнiм легендам, цi iстоти завдавали шкоди лише тим, хто заходив на iх територiю. Пiзнiше з'явилися iсторii про те, що iстоти зацiкавились людьми i почали активно створювати секретнi аванпости у людському свiтi. Ходили чутки про дивнi вiдбитки пазурiв, якi бачили вранцi бiля вiкон фермерських будинкiв, i про зникнення людей навiть у мiсцях, якi явно були за межами проживання цих загадкових створiнь. Крiм того, все частiше можна було почути оповiдки про дивнi голоси, якi дзижчанням iмiтують людську мову, i тварюк, якi пiдстерiгали самотнiх мандрiвникiв на дорогах i заманювали iх у лiсовi хащi, щоб вже нiколи не випустити звiдти; а ще про дiтей, до смертi наляканих чимось, що вони нiбито бачили або чули на пiдступах до дрiмучих лiсiв, якi розкинулися на схилах гiр. У найсучаснiших версiях легенд, тих, якi безпосередньо передували занепаду забобонiв i вiдмовi вiд проживання поряд з моторошними мiсцями, е згадки, що шокують, про вiдлюдникiв i самотнiх землеробiв, з якими в певний момент iхнього життя вiдбувалися лячнi психологiчнi змiни. Про таких мiсцевий люд з побоюванням шепотiвся i говорив, що тi продали душу дияволу i плазують вiдтепер перед пекельними iстотами. В одному з пiвнiчно-схiдних округiв на початку 19-го столiття було, так би мовити, модно звинувачувати ексцентричних людей i самiтникiв у пособництвi ненависним силам та iстотам.

Власне, щодо самих цих iстот, версii iх походження теж з часом змiнювалися. До них застосовували умовну назву «Тi» або «Прадавнi», хоча в залежностi вiд мiсцевостi та iсторичного перiоду зустрiчалися й iншi термiни. Основна маса поселенцiв-пуритан впевнено називала iх посiпаками самого диявола i зробила iх основною темою своiх теологiчних спекуляцiй. Поселенцi з Нью-Гемпшира, якi мали кельтське корiння – в основному вихiдцi з Шотландii та Ірландii – а також iх родичi, якi оселилися у Вермонтi на колонiальнi гранти губернатора Вентворта, пов'язували iх зi злими феями та «маленькими чоловiчками» – жителями болiт та самотнiх пагорбiв – i захищали себе заклинаннями, якi передавалися з поколiння в поколiння. Але у iндiанцiв були найфантастичнiшi теорii щодо походження цих крилатих iстот. Хоча вiд племенi до племенi легенди дещо вiдрiзнялися, усi вони, проте, одностайно сходилися в одному – цi iстоти були не з цього свiту.

Легенди iндiанцiв племенi пеннакук, якi були найбiльш послiдовними й детальними, розповiдали про те, що Крилатi, як вони iх називали, прийшли на Землю з зiрок, а саме з Великоi Ведмедицi, i що в наших горах вони побудували шахти та добувають там мiнерали, якi вони не могли дiстати в жодному iншому свiтi. Згiдно з мiфами, вони не жили тут постiйно, а просто пiдтримували аванпости й вiдлiтали з величезними вантажами до своiх зiрок на пiвночi. Вони шкодили лише тим землянам, якi пiдходили до iх територii занадто близько або шпигували за ними. Тварини уникають iх, тому що iнстинктивно вiдчувають до них ненависть, а не тому що бояться стати iх здобиччю. Крилатi не полюють на земних тварин, тому що земна iжа iм не пiдходить – вони привозять iжу зi своiх зiрок. Опинитися поряд з ними дуже небезпечно, i молодi мисливцi, якi iнодi забрiдали в iхнi гори, так нiколи й не поверталися звiдти. Небезпечно було також пiдслуховувати те, що вони шепотiли ночами у лiсi голосами подiбними до дзижчання бджiл, голосами, якi намагалися iмiтувати людську мову. Вони знали мови всiх людей – пеннакукiв, гуронiв, племен П'яти Нацiй, але, схоже, у них самих не було власноi мови, та i, мабуть, вона iм була не потрiбна. Мiж собою вони спiлкувалися за допомогою своiх голiв, якi мiняли колiр залежно вiд значення сказаного.

Легенди, як европейцiв, так i iндiанцiв, пiшли у небуття в дев'ятнадцятому столiттi, i лише зрiдка виникали окремi атавiстичнi спалахи. Життя вермонтцiв налагодилося, й коли iх звичнi мiсця проживання були облаштованi згiдно з iще здавна прийнятим планом, вони все менше i менше згадували, якi страхи та побоювання були пiдгрунтям для цього плану, а з часом вони i взагалi забули, що такi страхи коли-небудь iснували. Бiльшiсть людей просто знали, що певнi гiрськi райони вважаються вкрай несприятливими та збитковими для ведення господарства, та й в цiлому невдалими для життя, i що вiд них варто триматися якомога далi. Згодом корiння цих звичаiв i економiчнi iнтереси настiльки мiцно сплелися з життям у «перевiрених» мiсцях, що потреба виходити за iх межi просто вiдпала, i таким чином гори з таемничими iстотами так i залишилися незаселеними людьми просто за збiгом обставин, а не навмисно. Вже мало хто шепочеться про жахiття, якi коiлись у тих горах, хiба що люди похилого вiку, якi люблять лякати дiтей страшилками, хоча навiть вони визнавали, що тепер, коли iстоти звикли до людських поселень по сусiдству, та й самi люди вже не пхають носа у iхнi справи, боятися стало нiчого.

Про все це я знав ще давно, зокрема з розповiдей мiсцевих жителiв, зiбраних у Нью-Гемпширi, тому коли незабаром пiсля потопу почали з'являтися чутки про таемничих iстот, я швидко здогадався, звiдки ростуть ноги. Але як би я не намагався пояснити все це моiм забобонним друзям, серед них все одно знаходилися впертюхи, якi продовжували наполягати, що, як то кажуть, немае диму без вогню, i що цi легенди мiстять у собi зерно iстини. Вони вказували менi на те, що у раннi легенд дуже схожi мiж собою, зокрема це стосуеться деталей в описах загадкових iстот, а з огляду на, що природа вермонтських гiр практично не дослiджена, з мого боку нерозумно бути таким категоричним щодо того, що може або не може там жити. Сперечатися з ними було марно, i моi спроби переконати iх, що всi мiфи схожi, бо на раннiй стадii розвитку люди приблизно однаково сприймали явища, з якими стикалися, i, вiдповiдно, це призводило до одного i того ж типу помилок i спотворень побаченого, були невдалими.

Марно було i демонструвати моiм опонентам, що вермонтськi мiфи по сутi мало чим вiдрiзняються вiд усiх iнших вiдомих легенд, якi персонiфiкували сили природи й наповнили стародавнiй свiт фавнами, дрiадами та сатирами, оселили калiкандзарiв у сучаснiй Грецii, а дикий Вельс та Ірландiя стали осередком прихованих вiд людських очей, дивних i жахливих карликових племен троглодитiв та iнших надприродних iстот. Марно також було вказувати на ще бiльш разючу схожiсть з вiруваннями непальських гiрських племен у страшних Мi-Го або «снiгових людей», якi ховаються серед крижаних брил i гострих пiкiв Гiмалайських гiр. До речi, коли я навiв цей аргумент, моi опоненти, не зволiкаючи, повернули його проти мене, заявивши, що це саме i пiдтверджуе реальну iсторичну основу древнiх легенд i свiдчить про реальне iснування якоiсь дивноi стародавньоi раси, вимушеноi ховатися пiсля появи i встановлення на землi людського панування, i що цi iстоти цiлком могли жити, хоч i в невеликiй кiлькостi, до вiдносно недавнього часу, а, може, i продовжують iснувати навiть сьогоднi.

Чим бiльше я висмiював такi теорii, тим бiльше аргументiв моi впертi друзi знаходили в iх пiдтримку. На доказ вони також звертали мою увагу на те, що навiть без прив'язки до древнiх легенд нещодавнi свiдчення очевидцiв були аж надто послiдовними, детальними й прозаiчними, щоб так ось рубати з плеча i списувати все на дурнi забобони селюкiв. Кiлька моiх особливо фанатичних опонентiв зайшли у своiх теорiях так далеко, що почали посилатися на легенди стародавнiх iндiанцiв, якi припускали позаземне походження цих таемничих iстот. Вони цитували менi химернi книги Чарльза Форту, в яких стверджувалося, що прибульцi з космосу та iнших свiтiв часто вiдвiдували Землю. Однак бiльшiсть моiх спiврозмовникiв були романтиками, яким просто хотiлося привнести у досить нудне буденне життя трохи фантастичних знань про химерних «карликiв», якi стали популярними завдяки видатному майстру жахiв Артуру Мекену.




Роздiл 2


Нашi з друзями дебати продовжились у виглядi жвавого листування, i природним розвитком подiй у даних обставинах стало те, що наша бурхлива дискусiя була опублiкована в журналi «Аркгем Едвертайзер», причому деякi нашi листи передрукували мiсцевi газети тих регiонiв Вермонта, звiдки, власне, i прийшли всi цi iсторii, пов'язанi з повiнню. «Ратленд Геральд» видiлила цiлих пiв сторiнки для уривкiв з листiв обох сторiн, в той час, як газета «Братлборо Реформер» у своiй тематичнiй колонцi «Гостре перо» повнiстю надрукувала один з моiх довгих iсторико-мiфологiчних нарисiв, додавши до нього своi коментарi, у яких цiлковито пiдтримала моi скептичнi висновки. До весни 1928 року я був широко вiдомою особою у Вермонтi, навiть незважаючи на те, що я нiколи не бував у цьому штатi. А потiм я почав отримувати листи вiд людини на i'мя Генрi Еклi, якi настiльки вразили мене, що насамкiнець я вперше (i сподiваюсь, востанне) вiдправився у цей дивовижний край порослих густим лiсом гiр i нескiнченних бурхливих гiрських потокiв.

Бiльшу частину вiдомостей про Генрi Вентворта Еклi я отримав внаслiдок листування з мiсцевими жителями i його единим сином, який мешкае у Калiфорнii. Але це сталося вже пiсля того випадку в його будинку, який знаходиться досить далеко вiд решти мiсцевих поселень. Я з'ясував, що Еклi був останнiм представником шанованого у цих краях стародавнього роду, який подарував мiсцевiй невеликiй громадi юристiв, адмiнiстраторiв i тямущих фермерiв. Однак сам Еклi, на вiдмiну вiд своеi сiм'i, перейшов вiд практичних професiй до чистоi науки. Генрi навчався в Унiверситетi Вермонта i був вiдомий на кампусi своiми успiхами в математицi, астрономii, бiологii, антропологii та вивченнi фольклору. Я нiколи ранiше не чув про нього, та й вiн не дуже розповiдав про себе у своiх листах. Однак, я вiдразу зрозумiв, що це був чоловiк з сильним характером, розумний та освiчений попри те, що вiн був вiдлюдкуватим i не дуже цiкавився свiтським життям.

Попри те, що Еклi говорив про якiсь неймовiрнi речi, я чомусь вiдразу поставився до нього бiльш серйозно, нiж до iнших своiх опонентiв. По-перше, вiн жив у безпосереднiй близькостi до мiсця подiй, тобто вiн мiг бачити та навiть вiдчути iх вплив на собi; а по-друге, як людина науки, вiн готовий був пiддати своi висновки й теорii випробуванням i перевiркам, щоб пiдтвердити або спростувати iх. Вiн справив на мене враження людини неупередженоi, головною метою якоi був пошук iстини, i яка завжди керуеться лише вагомими доказами. Так, зiзнаюся, я вiдразу вирiшив, що його висновки хибнi, але при цьому для мене вони були «розумно» хибними, i я нiколи, на вiдмiну вiд деяких його знайомих, не списував його дивнi iдеi на патологiчний страх перед таемничими «зеленими горами» та психiчний розлад. Менi здалося, що вiн був чоловiком цiлком розумним та адекватним, i я розумiв, що його гiпотези та висновки, напевно, викликанi насправдi дивними подiями й обставинами, якi заслуговують на ретельне розслiдування, але я зовсiм не був згоден, що причини цих подiй мали надприродний характер. Пiзнiше я отримав вiд нього певнi матерiальнi докази, якi перенесли це питання в iншу площину, дуже химерну та моторошну.

Менi не спадае на думку нiчого кращого, нiж викласти максимально дослiвно перший лист вiд Еклi, який став чи не ключовою вiдправною точкою у моiй власнiй дослiдницькiй дiяльностi. У мене бiльше немае цього листа, але моя пам'ять зберiгае майже кожне слово цього дивного послання. І я ще раз повторюю, що впевнений у розсудливостi людини, яка написала цi рядки. Ось вiн, текст цього листа, написаний не дуже розбiрливим i старомодним почерком людиною, яка, вочевидь, не надто багато контактувала з навколишнiм свiтом протягом свого тихого та усамiтненого життя вченого-вiдлюдника:



Тауншенд, округ Вiндем,

штат Вермонт.



5 травня 1928 р.



Альберту Н. Вiлмарту, есквайру,

118 Салтонсталл-стрiт,

Аркгем, штат Массачусетс.



Шановний мiстере Вiлмарт,

Я з великим iнтересом прочитав передрук вашого листа в «Братлборо Реформер» вiд 23 квiтня 1928 року, де ви висловлюете свою думку щодо дивних тiл, виявлених у рiчкових водах минулоi осенi пiсля потопу, та iх зв'язок з народними легендами, з якими цi подii так добре узгоджуються. Менi цiлком зрозумiло, чому ви, як людина, яка не живе тут, зайняли таку скептичну позицiю, i я навiть розумiю, чому редактори газети з вами солiдарнi. Такоi самоi точки зору зазвичай дотримуються освiченi люди як у Вермонтi, так i за його межами. Навiть бiльше, я i сам у молодостi (зараз менi 57 рокiв) дотримувався такоi ж думки, але це було до того, як моi дослiдження (як загального характеру, так i за книгами Давенпорта) привели мене до iнших цiкавих вiдкриттiв i подальших бiльш поглиблених дослiджень, зокрема стосовно тих вермонтських гiр, вiд яких мiсцевi жителi намагаються триматися якомога далi.

Власне, до цих дослiджень мене пiдштовхнули дивнi старi легенди, якi менi розповiли мiсцевi фермери, так, це люди вельми забобоннi та неосвiченi, однак, зiзнаюся вам, що я вже шкодую, що взагалi розворушив це осине гнiздо. Без зайвоi скромностi можу сказати, що я добре знаюся на антропологii та фольклорi. Я присвятив багато часу вивченню цих наук у коледжi та знайомий з роботами бiльшостi визнаних авторитетiв у цiй областi, такими як Едуард Тайлор, Джон Леббок, Джеймс Фрезер, Жан-Луi-Арман Картфаж, Маргарет Мюррей, Генрi Осборн, Артур Кiт, Марселлен Буль, Грефтон Еллiот Смiт та iншi. Я знаю, що легенди про таемничих iстот старi, як свiт. Я ознайомився з передруком ваших листiв i листiв ваших опонентiв у «Ратленд Геральд» i думаю, що здогадуюся, що лежить в основi вашого скептичного ставлення до цього питання.

Але боюся, що твердження ваших опонентiв у цьому випадку ближчi до iстини, нiж вашi, хоча вашi аргументи, безумовно, здаються набагато логiчнiшими та переконливiшими. Так, вашi опоненти виявилися правими, самi того не вiдаючи, але це лише тому, що вони керувалися виключно теоретичними знаннями та не знають того, що знаю я. Якби я знав про те, що вiдбуваеться, так само мало, як вони, то, не замислюючись, став би на вашу сторону.

Як ви вже, мабуть, помiтили, я нiяк не можу зважитися перейти до сутi, але це тому, що я дiйсно боюся переходити до цiеi самоi сутi. Тож до чого я веду – в мене е конкретнi докази того, що цi чудовиська дiйсно живуть у лiсах високо в горах, куди не ступала нога людини. Вiдразу скажу, що я не бачив iстот у рiчках, про якi повiдомлялося у газетах, але я бачив iстот, схожих на них, за обставин, про якi менi страшно говорити. Я бачив iх слiди, i, боюся, останнiм часом цi слiди все ближче пiдбираються до мого власного дому (я мешкаю у фамiльному маетку сiм'i Еклi трохи пiвденнiше Тауншенда, поряд з Темною Горою). Я також чув голоси, що доносяться з лiсу, якi я не наважуюсь зараз описувати на паперi.

Одного разу я навiть взяв фонограф з диктофоном i зробив звукозапис цих голосiв – я спробую передати його вам, щоб ви самi послухали. Коли я дав послухати цей аудiозапис декiльком мiсцевим старожилам, то один з голосiв налякав iх так, що мало грець не вдарив через його схожiсть з якимось давно забутим голосом – а саме з моторошним дзижчанням з лiсових хащ, яке згадуе у своiх книгах Давенпорт i про який цим старожилам розповiдали ще iх бабусi та дiдусi й навiть намагалися iмiтувати цей голос. Я знаю, що бiльшiсть людей думае про тих, хто «чуе голоси», але перш нiж робити висновки, просто послухайте цей запис i запитайте людей похилого вiку, якi живуть у вiддалених селищах, що вони думають з приводу почутого. Якщо ви зможете дати цьому розумне пояснення, що ж, це буде дуже добре, але я думаю, що за цим усiм ховаеться ще дещо, з чим ми ще не стикались. Може, правду кажуть, що немае диму без вогню.

Насамперед хочу сказати, що моя мета – це не вступати з вами в суперечку, а просто надати iнформацiю, яка, як менi здаеться, буде дуже цiкава такому скрупульозному дослiднику, як ви. Але все це повинно залишитися мiж нами. Публiчно я на вашому боцi, тому що як показуе досвiд, людям не слiд занадто багато знати про такi речi. Моi власнi дослiдження тепер теж носять суто приватний характер i я не дiлюся ними з громадськiстю, щоб не привернути до цих мiсць зайву увагу i не спонукати любителiв пригод вiдправитися у мiсця, якi я вивчав. На жаль, це правда – жахлива правда – за нами постiйно спостерiгають iстоти, якi не належать до роду людського, а iх шпигуни живуть серед нас i збирають iнформацiю. Саме вiд одного з таких шпигунiв, жалюгiдного та нiкчемного чоловiка, який, якщо вiн був не божевiльний (а я думаю, що вiн не був), i повiдомив менi бiльшу частину вiдомостей. Пiзнiше вiн наклав на себе руки, але у мене е пiдстави думати, що вiн не единий шпигун цих химерних iстот у наших краях.

Істоти цi прилетiли на Землю з iншоi планети. Вони можуть iснувати у мiжзоряному просторi та пересуватися в ньому з допомогою своiх незграбних, але потужних крил, здатних протистояти космiчному ефiру, проте в земнiй атмосферi вiд цих крил мало користi. Та про це я розповiм вам пiзнiше, якщо ви вiдразу не поставите на менi хрест i не вирiшите, що хто тут дiйсно божевiльний, то це я. Цi iстоти прилiтають сюди видобувати метал iз шахт, якi вони пробурили глибоко всередину гiр. У мене навiть е здогадки, звiдки саме вони прилетiли, але про це теж трохи згодом. Ризикну припустити, що вони не заподiють нам шкоди, якщо люди дадуть iм спокiй, але я боюся уявляти, що станеться, якщо ми будемо проявляти надмiрну цiкавiсть до iх справ тут, на Землi. Звичайно, велика група людей могла б знищити всю iх шахтарську колонiю. Але менi чомусь здаеться, що у цьому випадку «десь звiдти» на змiну iм прилетить цiла армiя таких iстот. Вони легко могли б завоювати нашу планету, але не робили цього досi, тому що у цьому не було потреби. Менi здаеться, вони волiли би залишити все як е, щоб уникнути зайвоi метушнi.

Я думаю, вони хочуть позбутися мене через те, що я дiзнався. У лiсi на схилах гори Раунд Гiлл, яка розташована трохи схiднiше вiд мiсця, де я живу, я натрапив на великий чорний камiнь з невiдомими менi сильно затертими iероглiфами. Я принiс цей камiнь додому, i пiсля цього все змiнилося. Якщо вони вирiшать, що я занадто багато знаю, вони або вб'ють мене, або заберуть з Землi туди, звiдки прийшли. Думаю, вони i ранiше викрадали вчених, щоб бути в курсi розвитку людства.

З цього, власне, випливае друга мета мого звернення до вас, а саме переконати вас припинити нинiшнi дебати навколо цього питання i не робити iх бiльше надбанням громадськостi. Людям варто триматися чимдалi вiд цих гiр, i тому необхiдно припинити провокувати iнтерес до цього питання. Бог свiдок, ми i так наражаемо себе на небезпеку з усiма цими рекламниками та агентами з нерухомостi, якi думають, що знайшли тут золоту жилу для туризму i поспiшають заполонити схили гiр дешевими бунгало для вiдчайдушних туристiв, якi хочуть вiдвiдати «дикi мiсця».

Я буду радий продовжити листування, i постараюся вiдправити вам звукозапис, а також чорний камiнь (вiн такий старий i потертий, що на фотографiях не буде видно, що на ньому викарбувано), якщо ви того забажаете. Я кажу «постараюся», бо менi здаеться, що цi iстоти можуть знайти способи перешкодити менi зробити це. На однiй з сусiднiх ферм живе похмурий та дивний чоловiк на прiзвище Браун, який, як на мене, також е iх шпигуном. Мало-помалу вони намагаються вiдрiзати мене вiд зовнiшнього свiту, тому що я занадто багато знаю про них.

Якимось неймовiрним чином вони дiзнаються, що я роблю або що збираюся зробити. Можливо, ви навiть не отримаете цього листа. Думаю, менi доведеться покинути цi мiсця i переiхати до сина у Сан-Дiего, штат Калiфорнiя, якщо справи пiдуть гiрше. Хоча, звичайно, менi непросто буде залишати мiсце, де я народився i де прожило шiсть поколiнь моеi сiм'i. Будинок свiй я навряд чи зважуся виставити на продаж, особливо зараз, коли до нього прикута увага цих iстот. Думаю, вони спробують повернути чорний камiнь i знищити запис фонографа, але я зроблю все можливе, щоб цього не сталося. Моi великi мисливськi собаки завжди вiдлякують iх, тому що iх колонiя тут наразi досить нечисленна, та й тут, на Землi, вони пересуваються вкрай незграбно. Як я вже говорив, iхнi крила мало придатнi для коротких перельотiв на Землi. Я вже за крок вiд розшифрування символiв на цьому каменi – думаю, там написано щось воiстину жахливе – i ви, з вашими глибокими знаннями фольклору та стародавньоi культури, можливо, зможете допомогти менi заповнити прогалини та розгадати таемницю цих написiв. Впевнений, вам вiдомi тi страшнi мiфи та легенди, якi розповiдають про стародавнiх iстот, якi жили на Землi ще задовго до появи людства, про Йог-Сотота та Ктулху, посилання на яких е у «Некрономiконi». Одного разу менi довелося тримати у руках примiрник цiеi книги, i я чув, що у вас в бiблiотецi коледжу також е екземпляр, який зберiгаеться за сiмома печатями.

Насамкiнець, шановний мiстере Вiлмарт, хочу сказати, що ми можемо бути дуже корисними один одному. Поспiшаю запевнити вас, що я не хочу наражати вас на небезпеку, тому вiдразу хочу попередити, що володiти каменем i звукозаписом небезпечно. Але я думаю, заради отримання дiйсно унiкальних знань ви вважатимете такий ризик виправданим. Я поiду до Ньюфейну або Братлборо, щоб вiдправити вам (з вашого дозволу) всi наявнi у мене матерiали, тому що тамтешнiм поштовим службам я довiряю бiльше, нiж нашим мiсцевим. Повинен сказати, що живу я зовсiм один i не можу бiльше тримати прислугу. Нiхто не хоче залишатися у будинку через те, що вночi його оточують цi моторошнi iстоти, а собаки постiйно гавкають. Я радий, що не вплутався у все це, коли ще була жива моя дружина, iнакше це довело б ii до божевiлля.

Сподiваюся, я не сильно потривожив вас, i ви все ж зв'яжетеся зi мною, а не викинете цей лист у кошик для смiття, розцiнивши моi теорii як маячню божевiльного вiдлюдька.

Щиро Ваш,

Генрi В. Еклi



P.S. Я також зробив копii деяких фотографiй, якi, я думаю, допоможуть засвiдчити ряд згаданих мною моментiв. Мiсцевi старожили стверджують, що це не якась пiдробка, а дiйсно жахлива правда. Я надiшлю iх вам, якщо вам буде цiкаво.



Г. В. Е.



Складно описати почуття, якi мене охопили пiсля того, як я вперше прочитав цей дивний лист. Викладенi в ньому припущення повиннi були повеселити мене навiть бiльше, нiж бiльш скромнi теорii моiх товаришiв, але щось у цьому листi змусило мене поставитися до нього з якоюсь парадоксальною серйознiстю. Не те щоб я хоч на мить повiрив в якусь iнопланетну расу iстот, якi прилетiли з далеких зiрок, на що так наполегливо натякав мiй кореспондент, але пiсля деяких початкових сумнiвiв я все ж спiймав себе на думцi, що, як не дивно, вважаю мiстера Еклi людиною чесною i психiчно здоровою, а також вiрю, що вiн дiйсно зiткнувся з якимось незвичайним i аномальним явищем, яке вiн не змiг пояснити iнакше, нiж таким ось дивакуватим i фантастичним чином. «Звичайно ж, все це не могло бути тим, про що вiн говорив, – подумав я, – але з iншого боку, ця ситуацiя була дiйсно гiдною поглибленого дослiдження». Цей чоловiк безумовно був чимось неймовiрно стурбований, i чомусь менi здавалося, що тривога його мала серйозне пiдгрунтя. Вiн висловлював своi думки та гiпотези дуже чiтко та логiчно, та й, врештi-решт, його iсторiя дiйсно дивним чином збiгалася з деякими старими мiфами, нехай навiть це були фантастичнi та дикi iндiанськi легенди.

Те, що вiн дiйсно чув тривожнi голоси, якi доносяться з гiрських лiсiв, i дiйсно знайшов незвичайний чорний камiнь, про який говорив, було цiлком можливим, попри химернi висновки, якi вiн з цього зробив. Ймовiрно, подiбнi пояснення йому навiяв той дивний чоловiк, який стверджував, що вiн шпигун iнопланетних iстот, а пiзнiше наклав на себе руки. Очевидно, що цей бiдолаха був справдi божевiльним, але поза тим йому вдалося вразити своею збоченою iнопланетною логiкою наiвного Еклi, чия свiдомiсть вже була пiдготовлена до подiбних iдей його фольклорними дослiдженнями. Щодо недавнiх подiй, то судячи з того, що Еклi не мiг бiльше тримати прислугу, його неосвiченi працiвники були так само, як i вiн, переконанi в тому, що будинок ночами брали в облогу таемничi страшнi iстоти. Але собаки ж таки на щось гавкали…

Що стосуеться запису фонографа, зробленого Еклi, то думаю, що це були або звуки тварини, якi оманливо нагадували людську мову, або звуки, якi дiйсно видавала людська iстота, яка деградувала до стану нижчих тварин. І тут моi думки повернулися до чорного каменю з iероглiфами i я почав розмiрковувати про те, що вони можуть означати. А як бути з фотографiями, якi, за словами Еклi, вiн збирався надiслати i якi так налякали мiсцевих старожилiв?

Знову i знову перечитуючи цей лист, я раптом несподiвано для себе самого почав думати, що, можливо, аргументи моiх легковiрних опонентiв насправдi значно серйознiшi, нiж я припускав. Зрештою, навiть якщо не iснуе нiякоi раси iнопланетних монстрiв, як свiдчить фольклор, цiлком можливо, що у цих диких горах мешкають якiсь дивнi iстоти – жертви невдалоi спадковостi. І якщо це дiйсно так, то тi дивнi тiла у рiчках не здаються вже чимось неймовiрним. Тодi цiлком можливо, що старi легенди i недавнi повiдомлення справдi мають пiд собою реальну основу? Але зiзнаюся, менi стало соромно, що саме такий ось химерний i шалений лист мiсцевого вiдлюдника посiяв у менi сумнiви щодо моеi правоти з приводу цьому питання.

Зрештою, я вiдповiв на лист Еклi, проявивши дружнiй iнтерес i попросивши уточнити подробицi. Вiдповiдь прийшла практично вiдразу i мiстила, як i було обiцяно, кiлька фотографiй, якi iлюстрували те, про що говорив Еклi. Виймаючи фото з конверта, я вiдчув дивну тривогу, нiби зараз перед моiми очима постане щось заборонене та лихе, оскiльки, попри нечiткiсть зображень, знiмки цi навiювали жах, який тiльки посилювався тим фактом, що це дiйсно були справжнi фотографii – фактичнi, вiзуальнi свiдоцтва, результат безособового процесу передачi реальностi механiчним приладом, без упередження, помилок i брехнi.

Чим довше я дивився на фото, тим бiльше розумiв, що не дарма сприйняв Еклi та його судження серйозно. Звичайно, цi фотографii переконливо доводили те, що в горах Вермонта мешкало щось, що було далеко за межами загальноприйнятих знань i вiрувань. Найбiльш моторошними були слiди – знiмок був досить детальним i, вочевидь, був зроблений, коли на вiдбиток падало сонячне свiтло. Я вiдразу зрозумiв, що це була не якась дешева пiдробка, бо чiткi обриси каменiв i трави у кадрi виключали складну подвiйну експозицiю. Я назвав це «слiд», але «вiдбиток кiгтя» було б точнiше у цьому випадку. Навiть зараз я навряд чи можу описати це iнакше, нiж щось жахливо схоже на клешню величезного краба, i що дiйсно було складно однозначно визначити напрямок цього слiду. Це був не дуже глибокий вiдбиток, але менi здалося, що вiн був розмiром приблизно зi ступню людини. З центральноi частини «ступнi» в протилежних напрямках стирчало щось схоже на пару зубчастих щипцiв. Взагалi, вигляд цього слiду збивав з пантелику, i не факт, що дана кiнцiвка служила виключно органом пересування.

Ще одна фотографiя – явно зроблена з довгою витримкою в умовах поганоi освiтленостi – зображувала вхiд до печери, закритий валуном округлоi форми. На голiй землi перед ним можна було розгледiти густу мережу дивних слiдiв, але коли я вивчав фотографiю за допомогою лупи, я з почуттям тривоги переконався, що слiди цi були такими самими, як на попередньому знiмку. На третьому фото було зображено коло з великих каменiв (як у друiдiв) на вершинi вiддаленого пагорба. Навколо загадкового кола трава була сильно витоптана, однак на цьому фото я не змiг розгледiти жодних слiдiв навiть за допомогою збiльшувального скла. На те, що мiсця цi були вкрай вiддаленими вiд людських поселень вказувала низка гiрських вершин на туманному обрii.

Але якщо найжахливiшим видовищем були дивнi слiди на землi, то найцiкавiшим був великий чорний камiнь, знайдений Еклi в лiсах на схилi гори Раунд Гiлл. Мабуть, Еклi сфотографував його на столi свого робочого кабiнету, тому що на задньому планi я помiтив численнi полицi з книгами й бюст англiйського поета Джона Мiлтона. Камiнь, ймовiрно, стояв перед камерою вертикально i являв собою нерiвну поверхню розмiром десь тридцять на шiстдесят сантиметрiв з вигравiюваними на нiй чудернацькими символами. Однак сказати напевне, що саме було зображено на цьому каменi, я не мiг. Якi геометричнi принципи лягли в основу його ограновування – а в мене не було жодного сумнiву, що це була ручна робота – я навiть не мiг припустити. Нiколи ранiше я не бачив нiчого, що здавалося б менi настiльки дивним i безумовно чужим нашому свiтовi. Видно було дуже погано, але один або два iероглiфи, якi менi все ж вдалося розгледiти, спантеличили мене. Звичайно, це могла бути пiдробка, оскiльки, думаю, не лише менi доводилося читати жахливий i зловiсний «Некрономiкон» божевiльного араба Абдули Альхазреда, проте, по спиною менi пробiг неприемний холодок, коли я впiзнав у цих письменах певнi iдеограми, якi, як я знав зi своiх дослiджень, були пов'язанi з жахливими iсторiями про монстрiв, якi iснували ще до того, як виникла Земля та iншi об'екти сонячноi системи.

Ще три знiмки зображували болота та пагорби, де, мабуть, були знайденi слiди таемничих створiнь. Ще на одному фото був дивний слiд на землi зовсiм поруч з будинком Еклi, який, за його словами, вiн сфотографував вранцi пiсля ночi, коли собаки гавкали сильнiше, нiж зазвичай. Зображення було дуже нечiтким, тому складно було зробити якiсь точнi висновки, але слiд дiйсно здавався неймовiрно схожим на той iнший слiд або вiдбиток кiгтя, сфотографований на безлюднiй височинi. На останньому фото був зображений будинок самого Еклi: акуратний бiлий двоповерховий будинок з мансардою, побудований близько пiвтора столiття тому, з доглянутим газоном i викладеною каменем дорiжкою, яка вела до рiзьблених дверей у георгiанському стилi. На галявинi сидiли кiлька величезних мисливських псiв, а поруч з ними стояв чоловiк приемноi зовнiшностi з коротко стриженою сивою бородою. Наскiльки я зрозумiв, це був сам Еклi, i судячи з лампочки у його правiй руцi, саме вiн був автором цього знiмка.

Вiд фотографiй я перейшов до довгого листа i на наступнi три години поринув у вир невимовного жаху. Якщо ранiше Еклi описував все у загальних рисах, то тепер його розповiдь ряснiла деталями. Вiн наводив довгi списки слiв, пiдслуханих вночi у лiсi, до найдрiбнiших подробиць описував жахливих рожевих iстот, якi снували вночi у густих заростях гiрських схилiв, i вiв жахливу фантасмагоричну розповiдь про своi дослiдження та чудернацькi iсторii божевiльного шпигуна-самозванця, який наклав на себе руки. Я зiткнувся з iменами та термiнами, якi ранiше зустрiчав лише у найзловiснiших контекстах – Юггот, Великий Ктулху, Тсатхоггуа, Йог-Сотот, Р'льех, Ньярлатхотеп, Азатот, Хастур, Йiан, Ленг, озеро Халi, Бетмура, Жовтий Знак, Л'мур-Катулос, Бран i Магнум Інномiнандум – я нiби перенiсся у безпам'ятнi епохи та потрапив у якийсь невiдомий паралельний вимiр, свiт стародавнiх, потойбiчних сутностей, про яких божевiльний автор «Некрономiкона» мiг лише приблизно здогадуватися. Менi стало вiдомо про джерела первiсного життя i про потоки долi, якi виникали з них, i навiть про крихiтнi життевi струмочки, якi, як виявилося, тiсно пов'язанi з долею нашоi планети.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=64884222) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения